Синдром самозванки

“Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?..”

За моєю спиною в променях проектору метушливо юрбляться чисельні світлини з власних уроків. На них зосереджені, зацікавлені, усміхнені, занурені в процес підлітки з іграшками, пазлами, картками, альбомами…

Я натхненно притискаю руки у вишитому батисті до серця… віршовані рядки льються просто із нього…

Я щедро ділюсь своїм досвідом, пошуками, сумнівами та перемогами. Я щиро та відверто розповідаю їм, як прагнула перетворити кожен свій урок у щось надзвичайне, хвилююче і неповторне… звітую як воліла продовження тієї глибини, потужної моралі і сталого виховання у старших класах, тому й написала власну авторську програму з етики.

Я єдина представниця приватної освіти в місті Києві серед дюжини інших: розумних, досвідчених, талановитих, найкращих викладачів… Зараз я не можу схибити…

“Що Ви закінчували?”
“У Вас немає педагогічної освіти?”
“Яким чином Вас допустили до викладання?”
“Хто рекомендував Вас на участь в конкурсі?”
“Програма? Вона затверджена? Чому в інстируті Інноваційних Технологій, а не в нас у “Грінченка”?”.

Їм не потрібні а ні мої виплекані ночами розробки, а ні моя усвідомлена любов до дітей, а ні розкутий підхід до інтерактивних методик навчання. Я стою перед 15 професорами, науковцями та кандидатами педагогічних наук, що судять міський етап конкурсу “Вчитель року”. Їх ображає моя освіта культуролога до глибини душі. Серед них я справжня самозванка.

Я відчиняю скриньку, інкрустовану сріблястим візерунком. На початку відкритого уроку я пообіцяла дітям, – якщо ми впораємся зі всіма завданнями, вони дізнаються про її вміст. Дістаю звідти маленьке кругле люстерко та прошу кожного подивитися в нього… тримаючи в руках цей крихітний скляний клаптик, зазирнути собі в душу і чесно самому собі визнати чи потребує він щодня тієї життєвої моралі, про яку так щемно говорили.

“Який хибний крок! Діти очікували цукерки з тієї коробочки! Одразу зрозуміло, що їй бракує диплома з “Драгоманова”.

В салоні джипу мене трусить так, що я чую як голосно цокотять мої зуби.

Моя директорка мовчки протягує мені щільно згорнуту канапку. “НЕ МОЖУ!”… швидко наливає гарячу каву з термосу. “НЕ ХОЧУ!”… витягає довгу тонку цигарку. Та я ж наче кинула палити!

Я хапаюсь за неї та роблю глибокий вдих: “Трясця твоїй матері! Щоб я ще раз підписалася на це лайно!!! Навіть більше не кличте!”… попереду лишається останній третій етап – іспит з десятками підступних запитань для найдосвідченіших фахівців.

За тиждень я схудла на три кілограми (в моїй уяві він розтягнувся на місяць), невимовно втомилася та мрію просто виспатись.

Я чекаю на результати конкурсу, наче на вирок ката. Зовні спокійна, статна і впевнена в собі, незмінно вбрана у вишитий український батист… ніхто не має дізнатися як тріпоче маленьким беззахисним горобчиком моє серце, ладне випорхнути з грудей та полетіти далеко-далеко… туди, де спокійно і затишно.

Я тримаю в руках диплом. Він оппікає мені руки. Повііііііііільно приходить усвідомлення – ТАК! Підсвідомість голосніше і голосніше наспівує щасливу “Оду Радості” з 9-ї симфонії Бетховена. Під її гімн я йду на ватних ногах на своє місце з цим прямокутним мелованим форматом А4, міцно стискаючи його в долонях… здається прямо та з гордовитою спиною. У скронях пульсує гаряча кров! Це мій тріумф. Віват, Альона! Ти зробила це!

– Виграла конкурс “Вчитель року”? А чого б їй його не виграти, вона ж з приватного закладу. Дали хабаря та й все.
– Звісно вона його виграла, всім відомо, що вона родичка директорки.
– Ой, ну що вона там на своїх уроках викладає? Та кому взагалі потрібна її дурнувата етика?

“Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?..”

Alyona Rikunova
Toronto, Ontario