День археолога

День археолога на розкопках традиційно святкували увечорі. Випито було вже багато, та й сонце зайшло вже давнісінько. Спілкувались, як завжди, про роботу.

– Наші, звичайно, підкинули нам тут свиню…

– Собакосвиню!

– …Минулого року копали неподалік звідси, так там над могилою написано: “Тут пахаронєни 27 защітніков родіни”, а в могилі тих “защітніков” з сотню…

– Ага, а лівих ног на вісім більше, ніж правих, і ще одна собача. Загадка…

– Історії чи анатомії?

– Зоології!

– Га-га-га!

– Та й тут, де ми зара’ копаємо, та ж фігня. Отам, бач, де написано “Салдат номєр 6713” – так їх там п’ятеро лежить, ми вчора копали. І піди дізнайся, хто там хто – їх свої ж пограбували, коли ховали. Навіть форму вкрали, голяка прикопали…

– Тю, так а шо ти від них чекав?

– Так отож.

– В мене тост. Давайте вип’ємо за нашу армію, котра майже сотню років тому поклала всіх цих автохтонів у могили, тим самим давши нам, археологам, роботу!

– Богдане…

– Шо?

– Горілка того…

– Шо “того”?

– Ну все.

– Скінчилась?

– Угу.

– Так, хто в нас наймолодший… О! Тарас, а ну швиденько в магазин.

– Та до міста ж десять километрів…

– Оно машину візьмеш, і кабанчиком туди-сюди. Візьмеш дві, ні, три…

– …Пляшки?

– Ти що, дурень? Літри!

– Ключі де?

– Осьо, лови.

15 серпня 2117 року котилося до логічного завершення. Українські археологи пили за українську армію.

Старенький електромобіль тихенько пішов за горизонт, висвітивши на мить старезний, ще довоєнний дорожній вказівник: “Ярославль – 10 км”.