Що відбувається в ПАРЄ

У мене є багато історій про ПАРЄ.

І про те як мене плескали по плечу із словами “А скажи, класно ми придумали аргумент про 140 мільйонів росіян заради яких ми маємо повернути російську делегацію до ПАРЄ? Це ви точно не переб’єте”.

І про те як дипломатично провести розмову, в якій тобі з посмішкою кажуть: не треба загострювати, тобі краще змиритися з російським поверненням і просто жити з цим. А ти з такою ж дружньою посмішкою відповідаєш: ні, дорогий мій, це тобі доведеться з цим жити.

І про те як ми виписували тези, які Зеленський озвучив на нещодавніх зустрічах з Макроном та Меркель, хоча обидва лідери вже вирішили повертати росіян і дали всі команди.

І про литовців, латвійців, естонців та грузинів, з якими ми пройшли цей шлях попри спроби нас роз’єднати. Одного посла обробляли аргументом – навіщо ви підтримуєте українців, ми з ними все одно домовимося, вони нам не відмовлять.

І про те як сибарити та гедоністи депутати ПАРЄ вчора не розбрелися по ресторанах (як завжди), а вперше в історіі ледь не всі сиділи до першої ночі в залі і слухняно тиснули на кнопки під час голосування лише заради того, щоб зламати останні спроби наших депутатів (вони реально молодці) зламати їхній сценарій.

І про те як вчора вночі в пустому коридорі ПАРЄ плакала помічниця одного члена ПАРЄ, який завзято топив за росіян, тому що їй було соромно за шефа.

І як інший член ПАРЄ, який теж завзято топив за росіян, сьогодні здивовано відзначив, що росіяни приїхали якісь нахабні і почали своє тріумфальне повернення з провокації – номінували одіозного Слуцького на віцепрезидента ПАРЄ.

Короче, історій багато. Але головне – майбутнє.

Моя особиста позиція така – ми маємо відповісти не лише словом, а комплексом конкретних дій. Відповісти не емоційно і поспіхом, а зважено і цинічно.

Сьогодні міністр Павло Клімкін викликав мене на консультації до Києва, де ми якраз будемо фіналізувати план подальших дій. Виклик посла на консультації щодо майбутніх параметрів участі України в Раді Європи – таке ми робимо вперше з 1995 року, коли вступили до організації. І це чіткий сигнал.

Не можу достеменно сказати, що зрештою буде, але напевно знаю, що три ключових правила залишаються незмінними:

– Спираємося на реальність.
– Нас б’ють, ми б’ємо.
– Граємо до кінця.

А ви не журіться. Світ жорстокий. Це факт. Але іншого світу у нас немає. Треба просто бути сильним, мати здоровий глузд і вигризати у цьому світі своє. Особливо після того як щось вигризають з тебе.

Дмитро Кулеба