Охтирське дитяче містечко

Початок 20 сторіччя був важким. Перша світова війна та Громадянська вкрай підірвали економіку країни. Починався голод. Він змусив людей тікати до Слобожанщини з Поволжя, Північного Кавказу. Особливо страждали діти: дорога знесилювала. Деяким по шляху вдавалось влаштуватись в якусь селянську сім’ю, щоб прогодуватись і чимось допомогти. Бувало й таке, що через важкий продовольчий стан сім’ї виганяли прийомишів на вулицю. Голодні та обірвані, вони блукали дорогами селиц та містечок, ховались в підвалах, в напівзруйнованих будівлях. Або просто вмирали на вулиці.

Сотні голодних безпритульників бродили вулицями Охтирки, просили милостиню, збирали залишки продуктів на смітниках, а в багатьох випадках — скоювали крадіжки. Небайдужі до жебрацтва люди організовували дитячі осередки, проводили рейди по вилученню дітей з вулиць. Масово створювались спеціальні інтернати для правопорушників. Подібна до інтернатного закладу, трудова колонія була організована Антоном Макаренком. Але трохи з іншою метою та структурою було створено Охтирське дитяче містечко, про досвід роботи якого раніше було мало публікацій, адже всі захоплювались педагогічними ідеями А. Макаренка.

Організоване владою, містечко розташувалось на території Свято-Троїцького монастиря, та, враховуючи заходи по націоналізації земель та майна, всі церковні цінності були вилучені «на користь голодним». Очолював дитяче містечко Матвій Лукич Довгополюк — людина з освітою агронома, але з новітніми, на той час, педагогічними задумами в душі. Це був другий директор, який дійсно розгорнув активну роботу. Першим була Вегда Горштейн, яка не мала досвіду роботи з такими дітьми і пропрацювала досить мало.

Досвід роботи колонії А. Макаренка відрізнявся від досвіду роботи Охтирського дитячого містечка: по-перше, в Охтирському дитячому містечку поєднались дитячі будинки та колонія-комуна. По-друге, власністю містечка стали землі, що перейшли від монастиря, і Матвій Довгополюк добре знав, як розпорядитися землею. По-третє, велика роль в роботі містечка надавалась учнівському самоврядуванню.

Так на базі, що належала монастирю, було організовано комуну, щось середнє між радгоспом і колгоспом, на основі добровільної праці безпритульних підлітків, під керівництвом дорослих. Робота була нелегкою: вихованці містечка, в основному, діти з нелегкою долею, часто сварились між собою, билися, аморально себе поводили по відношенню до святих отців, які ще знаходились у приміщенні монастиря. Багато безпритульних дітей ввжали дитячий будинок тим місцем, де можна пересидіти певний час, а потім втекти у «вільний світ».

Основними напрямками роботи дитячого містечка було навчання, сільськогосподарська праця та виробнича діяльність. Самостійна праця під керівництвом дорослих мала сприяти вихованню найважливіших людських цінностей – повазі до себе, до праці інших, до колективу. Уся робота, виконана вихованцями, мала обліковуватись: були впроваджені трудові книжки на кожного вихованця, в яких вихователі чи керівники підрозділів мали відмічати якість і обсяг роботи. На початку роботи закладу на навчання ходили не всі діти: не було одягу і взуття. Маленькі займались сидячи на ліжках в своїх кімнатах.

Організація навчально-виховного процесу в Охтирському дитячому містечку відповідала ідеям становлення української національної школи. Викладали тут українську, російську, німецьку мови, математику, українську літературу, хімію, фізику, суспільствознавство, фізкультуру, музику, тваринництво, землеробство, політграмоту тощо. Навчання відбувалося за програмами, які надходили з управління наросвіти Харкова. Вчителі вносили деякі свої корективи до цих програм, проявляли творчу ініціативу та винахідливість.

Директор містечка Матвій Довгополюк був людиною цілеспрямованою, з вольовим характером, педагог-новатор з неординарними організаторськими та творчими здібностями. Він упроваджував педагогічні ідеї та принципи, спрямовані на пропагування української мови, виховання на демократичних засадах та етнокультурних традиціях українського народу, заохочення вихованців до праці. Переконання та довіра були основними методами педагогічного впливу на дітей.

Велика увага приділялась патріотичному вихованню. З метою прищеплення вихованцям любові до української мови та літератури Матвій Лукич створив літературний гурток, члени якого мали можливість розвивати власні письмові й мовленнєві навички – писати прозові та поетичні твори з їх подальшим декламуванням. Організовувались зустрічі з письменниками задля обміну досвідом. До дитячого містечка приїздили Олесь Досвітній, Іван Багряний, Олександр Копиленко, Валеріан Підмогильний.

«Педагог, агроном і поет Матвій Лукич Довгополюк прагнув відкрити в кожної дитини талант, прищепив любов до поезії Павла Тичини, яка стала для мене тим живим середовищем, у якому формується душа людини», — пізніше згадував про свого вчителя-наставника Платон Воронько відомий український поет і письменник, який в Охтирському дитячому містечку провів декілька років. «Вдома їжі було мало, матір слабувала, я хотів навчатися, думали гуртом — і знайшли вихід — батьки віддали мене на виховання в Охтирське дитмістечко», — розповідав Платон Воронько.

Сам М. Довгополюк писав образні вірші й оповідання під псевдонімом Толь Хуртовина, видаючи їх власним коштом, багато читав, знав літературу й мав художній смак і чуття. В умовах браку підручників видав свій буквар «Ми не раби», за яким навчався і Платон Воронько; створив програми з української літератури і краєзнавства.

Через тридцять років український поет Платон Воронько, висловив свої враження, згадуючи своє перебування в охтирському дитячому містечку:

Нас учив Матвій Лукич
Нести прапор високо.
В нього кожне слово – клич,
Кожна думка – блискавка.
З ним, з розумним ватажком,
Ми б весь світ пройшли пішком.

Виховувати потрібно було, залучаючи до діяльності, враховуючи також інтереси підлітків. Крім літературного, були організовані гуртки: драматичний, краєзнавчий, хореографічний, духовий, хорового співу, спортивні секції, гуртки для роботи з природніми матеріалами.

Завдяки творчій енергійній діяльності Матвія Лукича, наполегливій праці педагогічного колективу та технічного персоналу дитяче містечко стає закладом високого освітнього і культурного рівня. На базі містечка проводились наради педагогів, директорів шкіл Охтирського повіту. На кінець 1923 року у дитячому містечку виховувалось 1346 дітей, працювало понад 350 вихователів, учителів, керівників гуртків.

Всі вихованці працювали у містечковому господарстві, здобуваючи сільськогосподарські й ремісничі знання й одночасно вчилися в шкільних класах і в своїй профшколі. Частина вихованців працювала за програмою робфаків і потім йшла до вузів.

У розпорядженні містечка було 120 гектарів орної землі, сади, ферма, пасіка, млин, сушарня для фруктів та майстерні: столярна, слюсарна та швейна. Також діяли медичний кабінет, пральня, бібліотека та клуб. Цікаво, що влітку вихованці працювали у трьох господарствах – колишніх поміщицьких маєтках, розташованих далеко. До місць призначення вирушали так званими «поїздами». На них везли посуд, одяг, продукти. Діти йшли пішки, хто втомлювався – міг під’їхати. Хто залишався в містечку – доглядав за конюшнею та фермою.

Дітвора виконувала всі завдання: від посівів до збору врожаю. Вирощували майже всі сільськогосподарські культури. Жили в палатках, їжу готували в казанах. Ввечері лунали веселий сміх і співи. Цей період залишав надзвичайно приємне враження на все життя.

Поряд з дитячим містечком розташовувались велетенські сади. Вихованці збирали врожаї, прибирали в садах. Поруч були обладнані дві сушарні для фруктів. А ще пасіка на 30-40 вуликів. Різноманітні трави, що вирощувалися на ботанічному дослідному полі продавали аптекам — з того мали прибуток — гроші, що використовувались на придбання підручників. Містечко забезпечувало себе молоком і м’ясом завдяки існуванню ферми.

Виробничі майстерні допомагали у вирішенні побутових проблем. Щоб опанувати фахові навички, учнів розподіляли по майстерням за їхнім бажанням. По закінченню навчання у майстернях кожен отримував певний розряд із обраної спеціальності. Далі юнаків направляли до навчальних закладів. Випускники Охтирського дитячого містечка мали можливість отримувати роботу на підприємствах Охтирки, Харкова та інших міст.

Трудове виховання учнів було організовано на зразок бригадного підряду. Працюючими ланками були класи і піонерські загони, в яких широко запроваджувалось соціалістичне змагання. Головним у діяльності М.Л. Довгополюк вбачав створення самими вихованцями матеріальних благ, підвищення культурно-побутового рівня життєдіяльності містечка. Завжди визначали передовиків, використовували заохочувальні стимули: похід в театр, кіно, екскурсії, подарунки. Кращих нахвалювали, ледарів засуджували. За порушення дисципліни вихованці отримували покарання.

За успіхи у навчанні, праці, гарну поведінку діти отримували різнокольорові талони: червоні, зелені, сині. Вихідного дня їх можна було обміняти на цукерки, печиво, олівці, фарби, зошити, стрічки. Продавцями такого «магазину» були старші учні. Кращу їжу та одяг отримували ті діти, які старанніше працювали.

Усі вихованці по черзі обов’язково мали чергувати на кухні, у їдальні, пекарні, прибиранні території містечка тощо. На кухні діти слідкували за чистотою, допомагали у пекарні, у їдальні роздавали їжу, у бібліотеці відповідали за видачу і збереження книг, у класах, спортзалі, клубі – слідкували за збереженням інвентаря та наочних матеріалів. Кожнаа дитина знала. що буде роботи наступного дня: це обговорювалось з вечора. Серед вихованців були такі, хто прагнув схитрувати, але Матвій Лукич влаштовував для них «таємні розмови»:

— Мені шкода, що такі хороші хлопці та дівчата не хочуть краще їсти, краще одягатись. Ми вас зібрали сюди, в містечко, щоб вирвати з лабет голоду, злиднів і вошей. Через тиждень прибуде велика кількість доброї їжі, одягу, взуття. Ми їх видаватимемо тим, хто буде дисциплінованим, не бешкетуватиме, не крастиме, а виконувати розпорядок і добре працюватиме.

Порушники дисципліни були. Їх поселяли в окремий будинок. З ними проводили бесіди вихователі, вчителі та сам М.Довгополюк., проте вчителі ходили без пістолетів та батогів, що мало місце в колонії А.Макаренка. Матвій Лукич своїх слів дотримувався. Вмів вислухати кожного, завжди дивлячись в очі. Повторював: «Не буває поганих дітей, буває погане оточення». Він вмів знайти «стежку» до сирітських сердець. А їх було більше тисячі.

Досвід Охтирського дитячого містечка залишився неоціненим та маловідомим, незважаючи на те, що містечко ефективно вирішувало проблему боротьби з дитячою безпритульністю, створюючи необхідні умови для навчання, виховання та розвитку підлітків.

Тетяна Фролова
Загальноосвітній навчальний заклад I-Ш cтупенів
«Середня загальноосвітня школа № 68 м. Києва

ЛІТЕРАТУРА

1. Ковальчук Н. Охтирське сузір’я в українському відродженні [Юрій Самброс, Матвій Довгололюк, Борис Антоненко-Давидович. Кишенькова газета. Сумський історичний портал.

2. Колот Є. Дитмістечко над Ворсклою / Є. Колот // Прапор перемоги. – 1985. –
№ 112. – С. 3.

3. Самброс Ю.П. Дещо з моїх згадок про незабутнього Матвія й тодішні часи / Ю.П.Самброс // Архів Охтирського краєзнавчого музею Сумської області. – З. № 1 – 20 с.